Ольга Герасим’юк: Черги за безкоштовною пресою – це тривожний стан мозку

У столиці спостерігаємо черги за безкоштовною російськомовною газетою. Дармовий продукт. Його беруть незалежно від соціального стану. Відома тележурналістка Ольга Герасим’юк називає це тривожним станом мозку. Триває інформаційна війна. І нині в оті черги вкидається ідеологічна бомба. Що сьогодні відбувається у ЗМІ, особливо в телераіопросторі? Що треба зробити, щоб у нас панувала якісна журналістика? Про це та інше розмовляємо з першим заступником голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольгою Герасим’юк.

«Дехто «свободою слова» прикриває або безпринципність, або непрофесіоналізм»

– Під час нещодавніх міських виборів від багатьох киян можна було почути: «Наша родина не іде на дільницю, бо від нашого голосу нічого не залежить». А ви як вчинили, Ольго Володимирівно?
– Я завжди беру участь у виборах, як, до речі, і моя сім’я. Бо сповідуємо принцип: хто, як не ти?

Що спадає вам на думку, коли вранці у поле зору потрапляють черги за безкоштовною російськомовною газетою?
– Це жахливо. І не тільки черги за газетою біля станцій метро викликають обурення. Ось ситуація: чую, як розмовляють двоє: «А ми з дідусем їдемо по газету». Щоб узяти безкоштовно. Або спостерігала, як на площі розповсюджувачі ходять між автомобілями і роздають газету… А її беруть не ті, хто в салоні «ланосів», а – в «мерседесах», БМВ… Його беруть незалежно від соціального стану. З таким явищем, як кремлівський інформаційний продукт, треба щось робити, а не обговорювати, чому це так.

Ви якось сказали, що триває гібридна війна за свободу слова. Чим характерна вона?
– Не стою на тій позиції, що держава мусить відрегулювати контент. Вона повинна звернути увагу на ресурси, які мають сумнівних власників, на походження цих ресурсів.

Але ж вам дорікнуть, що наступаєте на свободу слова.
– Звичайно, ми не можемо впливати на думку. Але ж дехто «свободою слова» прикриває або безпринципність, або непрофесіоналізм, або неперебірливість. І це дуже легко використовують ті, хто веде інформаційну битву. Хіба немає випадків, коли журналіст бере гроші за бездоказовий матеріал, або коли переказує «факти» з російських ресурсів?! Хто з читачів чи глядачів буде потім докопуватися до істини? Мені прикро, що наша журналістика сьогодні плутає джерела інформації, наприклад, достовірні і – соцмережі. Будь-яке поважне видання може собі дозволити фразу: «Як написав у Фейсбуці такий-то…». Це якісна журналістика? Якісна – справжня, яка базується на перевіреній інформації, ґрунтовному аналізі фактів. А у нас сьогодні соцмережі зробили усіх журналістами: це добре, з одного боку, а з другого – тоді треба і розмежовувати джерела інформації.

В одному з інтерв’ю ви сказали: непросто зрозуміти і визначити, що таке мова ненависті, де уривається тонка лінія між свободою слова й мовою провокацій. У такій «мові» більше винні журналісти чи ті, хто споживає їхній інформаційний продукт?
– Свобода слова – це не свобода говорити усе підряд. Це велика наука бути толерантним, бути над битвою, давати людям поживу для роздумів, а не роздмухувати вогнище. А мова ненависті… Коли ми розпочали припиняти трансляцію російських телеканалів, наприклад «Раша Тудей», то перше, що нам закинули, це – начебто порушення свободи слова, хоча питання зовсім в іншому. Оті неправдиві повідомлення, «розіп’яті діти»… Це не є інша точка зору.

Є приклади, коли деякі канали маніпулюють цією свободою, обманюють глядачів, що буцімто їх за це закривають. Але коли запитаєш, чи чули глядачі точку зору тих, на кого нападають, відповідають, що не чули. А чому, як ви думаєте? Це також форма війни.

Або такий факт: Національна рада зробила зауваження Савіку Шустеру. Натомість чуємо, що ми нібито наступаємо на свободу слова. А надання ефіру для поширення пропагандистських меседжів не просто громадянину країни агресора, а саме тому, хто задіяний у механізмі пропаганди на широку аудиторію, – чи це не є мовою ненависті? Є. Ми навіть, до речі, не запропонували закрити програму Шустера, як він заявив, а попросили, щоб Шустер і команда самі для себе визначили стандарти й етичні норми.
Національне, мовне питання, проблеми громадянського протистояння – усе це потребує тонкого, хірургічного підходу до слова.

«Шукаємо різні способи, щоб наше мовлення проникало на схід»

Чи є сьогодні український контент на Донбасі?
– Ми намагаємося усе робити, щоб він туди проникав. Я дуже втішена, що, наприклад, є такий волонтерський проект, як Громадське радіо. Ми його підтримали. Спостерігаю за тим, як розвивається це мовлення, і тішуся, як колеги підходять до справи. Вони шукають не просто журналістів, які передаватимуть українською мовою інформацію, а тих, хто уміє враховувати тканину мислення слухачів. Адже ми розуміємо, що говоримо з тими людьми, кого хоч і звільнили від сепаратистів, однак ментально вони ще «на тому боці», бо чиниться певний тиск, є родинні стосунки… Мені розповідала продюсер Олена Мозгова, яка організувала поїздки українських співаків на визволені території: тамтешні люди запитували, чому раніше таких турів не було, не співали наших пісень. А ми ж знаємо, що раніше цього не могло бути. Та й на радіостанції з українськими піснями було не пробитися.

Тому кажу, що Громадське радіо – це добрий проект для сходу країни. Не скажу, що ми повністю заповнили цю діру – мовлення на схід, бо взагалі українського контенту дуже мало путнього. Щоб його створити, потрібні не тільки гроші. Я в це не вірю частково. Дешева риба – погана юшка. І не зробиш хороше зовсім безкоштовно. Але можна. Якщо докласти таланту. І добре подумати, як зробити так, щоб український контент панував на сході. Щоб не нав’язувати – думай ось так, а переконувати, показувати, зацікавити…

Якщо на сході країни не приймають телевізійного сигналу, то йдеться про технічні проблеми?
– Є низка проблем. Ви ж пам’ятаєте, певно, як сепаратисти і найманці в першу чергу захоплювали телевежі, передавальні станції. Можу передбачити запитання: але ж на дахах багатьох приватних будинків є так звані тарілки. Чому ж тоді на підконтрольних Києву територіях люди не можуть дивитися наші телеканали? Але ж треба, щоб хтось фізично ці малопотужні «тарілки» повернув у певному напрямку. Ми ж не можемо цього зробити. І тому, звичайно, шукають різні способи, щоб наше мовлення проникало на схід. Але йдеться не тільки про Донбас. Є регіони, заселені болгарською спільнотою, там до Молдови рукою подати. Є і там проблеми з українським мовленням.

З одного боку, чуємо, як чимало радіостанцій FМ пропагують російську культуру, а з другого – зникає дротове радіо. Це не насторожує вас?
– Національна рада разом з Українським радіо давно і серйозно працює над цією темою. Це питання національної безпеки, адже йдеться не тільки про музично-розважальну «радіоточку», якої будуть позбавлені люди в селах. Таке радіо потрібне для оповіщення про якусь катастрофу, надзвичайну ситуацію. Це дуже важливе джерело інформації. На жаль, колись мережу дротового радіо передали в приватну власність, нині воно під егідою Укртелекому. З роками застаріли радіоприймачі, обладнання, в багатьох куточках зникло місцеве мовлення. Національна рада намагалася зробити так, щоб Українське радіо й Укртелеком між собою порозумілися. Ми їм пояснили: «Це питання не лише вашого бізнесу. На жаль, так сталося, що дротове радіо опинилося у вас, але подумайте про країну». Натомість підприємці розповідали, скільки їм грошей треба щомісяця вкладати для поновлення цих мереж, говорили, що матимуть збитки… А що можемо слухачам запропонувати? Наприклад, певні телевізійні приймачі приймають радіосигнал. Не виключено, що люди слухатимуть радіо по телевізору, бо ж не можуть дозволити собі купити дорогий приймач. Отже, треба використовувати нові способи передачі радіосигналу.

Існує думка, що телеменеджери різних каналів час од часу сваряться між собою. А це негативно впливає на глядача, який хоче бачити якісний український продукт.
– Телеменеджери не ладять один з одним, не можуть домовитися, бо служать своїм власникам, які між собою фактично у війні. У нас немає, наприклад, олігарха-медіамагната, тому що всі власники телеканалів мають основний бізнес, а телевізійний у них – вторинний. І це не тому, що на нього не зважають, а тому, що він – захист основного бізнесу. От і все. І тоді вони, звичайно, між собою в конфлікті. Коли рік тому ми запропонували менеджерам підтримати національний продукт, відмовитися від російських серіалів, вони пересварилися й пішли. Довго ми з ними билися, аж поки депутати не ухвалили деякі закони на захист українського телепродукту. Тому, вважаю, ми все ж таки домоглися змін. І телеканали почали знімати своє кіно, хоча його поки що і мало, а російському продукту в ефірі – шукати заміну.

«Деякі колеги продовжують давати «махрову» джинсу»

– Ви очолюєте робочу групу Національної ради з моніторингу висвітлення виборчої кампанії. Що найбільше хвилює?
– Місцеві вибори показали: журналісти, менеджери, власники не просто не здобули урок із попередніх років, а брутально порушують закон. Ось торік, після Революції Гідності, ми моніторили ефір, то що ж було найтривожніше? На перше місце щодо недовіри раптом вийшла журналістика. І це після того, як наші сміливі журналісти, молоді репортери запропонували у прямому ефірі «стріми», ризикували життям. Світ побачив, що тут відбувалося, саме завдяки їм. Здається, журналістика мала б змінитися після перемоги Майдану, виробити нові правила діяльності. Ні. Деякі колеги продовжують давати «махрову» джинсу.

– А ви могли б покарати за маніпуляції словом під час виборів?
– У нас дуже мало прав, щоб утрутитися, а от моніторити можемо. Телеканали, рідостанції у своїх новинах, інформаційних програмах, що взагалі немислимо, регулярно подавали політичну агітацію. Бо знали: за це їм на горіхи все одно не дістанеться. Ми зверталися до керівництва телеканалів щодо таких порушень, однак у відповідь здебільшого чули: «Не порушуємо», «Ви помиляєтеся». Пишемо до ЦВК, а звідти: закон визначив, що Національна рада має право моніторити… Іншими словами, одержіть ваші шпроти. У нас немає відповідних повноважень. І коли ми їх просимо, то дехто каже, що так, треба їм дати ці повноваження. Але ж у парламенті є лобісти власників телеканалів. І ми в результаті нічого цього не отримуємо, бо надто серйозна ціна питання.

Хочу наголосити: Національна рада є регулятором, а не караючим органом. Не хочемо бути церберами, цензорами. Ми прийшли з гаслом дерегуляції ринку – зробити все, щоб йому було простіше. Ось спростили ліцензування, щоб не збирати тонни паперів… Підготували також проект Кодексу мовлення, узявши за приклад найкращий досвід, зокрема британський.

– Які телеканали не порушували виборчого законодавства?
– Перший Національний, майбутнє суспільне мовлення. Ні замовних фільмів не поставив до ефіру, ні джинси не було, ні порушень щодо агітації… Ось кого треба було підтримати, але ж Першому проти різних телемонстрів важко.

– Чи скоро дізнаємося про реальних господарів телеканалів? Адже є закон щодо прозорості власності засобів масової інформації…
– Ми на цей документ покладаємо певні надії, тому що можна буде з’ясувати, хто стоїть за тим чи іншим каналом. Час покаже, чи буде цей закон ефективним, чи дасть він нам можливість дізнатися про кінцевого бенефіціара. Ми просимо керівництво телеканалів: якщо прізвище власника вам відоме – повідомте це людям. Наприклад, телеканал «24» розмістив на своєму сайті інформацію про власника. Але цю ініціативу інші канали ще не перейняли. І поки ми не наведемо лад, страждатимуть люди. Бо цей простір належить до сфери національної безпеки.

«Людина повинна говорити мовою держави, на яку працюєш»

– Як домогтися, щоб українська мова домінувала в ефірі?
– Категорично виступаю за утвердження української мови в ефірі, в медіа. І ми у Національній раді сьогодні думаємо про те, що необхідні законодавчі зміни щодо розвитку національного продукту (а він, до речі, може бути різними мовами). У нас же є різномовні спільноти. Але як зробити так, щоб українська домінувала в ефірі? Бо сьогодні вона звідтіля зникає. Оцей «тарапунька і штепсель» у нас постійно існував в ефірі, а сьогодні дивишся – уже й рекламу російською «пускають», і її все більше і більше.

Тобто, утвердження і збільшення української мови в ефірі – дуже важливе питання. На жаль, воно не врегульоване. Ми сьогодні працюємо в Національній раді над новою редакцією законопроекту про аудіовізуальні послуги.

– У Концепції розвитку української мови, культури та виховання історичної пам’яті у жителів Києва на 2015 – 2020 роки, яку ухвалила Київська міська рада, йдеться про необхідність зміцнення статусу української мови. Чи скоро столиця розмовлятиме винятково українською?
– В українській столиці має звучати українська. Це не означає, що треба заборонити, щоб на вулиці не розмовляли російською, але на державному рівні чиновники повинні розмовляти українською. Так є в усіх країнах. Наприклад, у мене нещодавно була героїня програми – мати вбитого журналіста Веремія. То вона мені розповідала, що колись працювала в Москві водієм трамвая і за звичкою оголосила зупинки українською. А з неї за це зняли зарплату. Чи таким чином вирішувати це питання? Людина повинна говорити мовою держави, на яку працюєш. Утім, є певний відсоток людей, яким не дано вивчати мови.

– Ось і друга річниця Майдану. На вашу думку, з якою Україною ми попрощалися і яку Україну здобуваємо сьогодні?
– Ми заплатили таку страшну ціну під час Революції Гідності не тільки тому, що дуже «накипіло», а й тому, що все-таки сильнішою виявилася справжня українська порода. Хтось казав, що українських генів немає, а є українсько-хохляцька ментальність. Я ніколи в це не вірила. Хоч і не сподівалася, що наш генотип так проявиться раптом через стільки років, пройшовши терор, сталінщину. Те, що сталося, перекреслило подібні сумніви і дало віру, що Україна – особлива. Я думаю, що ми попрощалися із «совєтской» Україною. Колись казав мені Мирослав Маринович (я про нього фільм знімала), що Україна має особливу долю, і не тому, що вона краща за всіх, що бореться за волю тисячоліттями. Правда про нас – у нас самих. Ми попрощалися з безхребетністю. Ми стали суспільством, нацією.

«Мушу надати людині можливість виговоритися»

– На телебаченні ви весь час із кимось розмовляєте. Кажете, це – людське золото. Певно, цим і пояснюється, що у вас – знову цікава програма на Першому Національному – «Подорожні».
– Я багато подорожую, і завжди хтось зустрінеться, щось розкаже. Якось бачу, прибиральниця хоче щось сказати. І починає розповідати таку власну історію, що про неї можна серіал зняти. І я абсолютно переконана, що життя наших українців настільки унікальне, що майже кожне вартує роману. Якби я мала життя на сто років, то щодня розказувала б про наших людей і весь час була б вражена їхніми історіями.

– А який ви підбираєте ключик до людей?
– Коли ти говориш з людиною, то роби так, наче у тебе не буде можливості більше ні з ким порозмовляти. І це унікальний шанс, бо завтра вже будуть інші співрозмовники. Тобто, я така сама, як усі, і мене хвилює те саме, що кожного. А ще у нас є проблема, що не всі люди мають можливість із кимось поговорити. Кожна людина заслуговує на повагу до її життя, і в кожної людини, навіть непримітної, є краса стосунків, і вона про це з радістю розкаже, якщо зрозуміє, що комусь цікава.

– Хто із ваших героїв найбільше запам’ятався?
– Я не можу когось виділити, бо всі мої герої вимальовують такий собі «іконостас». І мене вражає те, що зустрічаєшся з людиною, яка має кілька дипломів, або простою людиною, а її мова така… просто мурашки по тілу. От, наприклад, мої герої з АТО кажуть: я іду воювати, вмирати, бо хочу, щоб мої діти жили гідно. І це не пафос, кожен щиро каже. І це мене вражає.

– Ви щиро переймаєтеся людськими болями, тривогами. Через який час відходите від цих вражень?
– Психологи радять, що треба очищатися і колбу біля себе якусь скляну ставити, але я не можу так робити, бо це і спосіб мого життя. Я не можу просто розпитувати, як опитувальник. Це зовсім інша професія. Я не можу бути священиком, лікарем, психологом, але я мушу надати людині можливість виговоритися. Це, напевно, має вплив на нервову систему (бо часто сльози ллються з найменшого приводу, і сон не в порядку), але…

«До Києва перебралася після десятого класу, але з Полтавщини так нікуди і не поїхала»

– Чи є у вас у Києві найулюбленіший куточок?
– Дуже люблю Поділ. Тому що тут залишилися оті старі будинки з ліпленням, скульптурою, дворики, які передають дух того, давнього, Києва. Звичайно, місто змінюється, але все ж залишаються його душа, серце… Дуже хочу, щоб Поділ упорядкували, не подобається, що в деяких місцях там брудно.

– А що означає для вас «Вечірній Київ»?
– Пам’ятаю газету ще з часів своєї журналістської юності. Добре, що нині є оновлена «Вечірка». Я тоді працювала в республіканській молодіжній газеті, і «Вечірка» для нас була високофаховим «цехом», де працювали класні журналісти. Я вже не кажу про те, що по цій газеті ми завжди звіряли грамотність. «Вечірній Київ» тоді диктував стилістику професії. Це була висока журналістська школа. Бажаю «Вечірці», щоб її сьогоднішнє друге дихання радувало читачів.

– Хотілося б почути і про творчі плани.
– Мені дуже хочеться дописати свої мандрівні історії. Видавництво вже замовило книгу, але мене стримує те, що на світі так багато гарних письменників – прочитаєш їхні твори і думаєш: це, мабуть, краще за твоє. Можливо, трохи комплексую, але мені надзвичайно приємно писати саме про ці історії. Може, колись і допишу.

– Що читаєте?
– Двотомник новел Валерія Шевчука. У нього особливий психологізм, якого у сучасних авторів і не знайдеш. Недавно прочитала книжку Василя Махна, також дуже вражена.

– У рідному Пирятинському районі буваєте?
– Звичайно, бо там мешкає моя мама, та й я там… мешкаю всі ці роки. Хоч я все життя прожила у Києві, одразу після десятого класу приїхала сюди. Але я завжди кажу, що я родом із Пирятина. Тобто, з Полтавщини я нікуди не поїхала. Це якась клітинка твого життя, що вже не може бути поза твоїм контекстом.

– Ви зараз – відомий чиновник. А президент, міністр можуть вам подзвонити?
– На день народження мені телефонували, щоб привітати.

– Ваш службовий кабінет без особливих прикрас. Якому стилю надаєте перевагу?
– Провінційному. Я народилася в оселі, яку збудували мої мама і тато. Люблю, щоб усе було так, як моя бабуся робила, я не люблю нежилого… У мене ось тут, на стіні (показує. – Авт.), буде висіти фотографія старезної груші. Вона росте біля нашого будинку, їй, мабуть, понад двісті років. І мій родич її постійно фотографує у різну погоду. І вона завжди різна. Вирішила, що повішу на стіні усі світлини тієї груші. У тому місці, що тебе оточує, має бути щось тепле, своє, рідне. Я ніколи не планую якогось штучного дизайну. Має бути затишно. Я дотримуюся такого стилю. Люблю бабусині подушечки-думочки. Пам’ятаю, як я весь час витирала листочки пальм, фікусів. Це певна аура мого життя. Бо в чужій аурі ти все одно будеш чужий, малий, роздавлений.

Леонід Фросевич

Джерело “Вечірній Київ”

Подати запит
на публічну інформацію
Детальніше