Як полюбити свого героя, не принижувати його в ефірі і слухати. Про це на лекції в Школі журналістики УКУ розповіла телеведуча і заступник голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення України Ольга Герасим’юк. Наводимо короткий конспект.

Зараз немає довіри до інформації і ти стаєш від ізоляції безпомічним. Я не можу знайти повного уявлення про перебіг подій в країні. Натомість ми знаємо, що кожного дня в країні катастрофа, все гине і ми йдемо не туди. У людей поза містом зазвичай є повна розгубленість щодо того, що відбувається в країні.

Коли з’явився 1+1 (вперше українською), навколо був такий совок, що на телебачення ти просто не хотів іти. Я і не збиралася, бо на ТБ брали тоді тільки хлопців з київською пропискою. Та 1+1, який тоді був взагалі ризиковим проектом, дав можливість усім нам сказати все те, до чого ми йшли своїм життям.

На ефір приходили люди, яким хотілося і було що сказати. А ми були співрозмовниками своєї аудиторії. Канал намацав оцю необхідність бути почутим, сказати щось самому і з кимось поговорити. І мені здається, що зараз нічого не змінилося: людям потрібно те саме. Серйозна розмова може бути конкурентом іншим жанрам.
Я вірю у те, що апріорі кожна людина розумна. Є різний розвиток і культурний та освітній багаж, але ж, коли ми починали 1+1, люди були такі самі, і нам вдавалося із ними говорити. Нас же дивилися не тільки викладачі університетів, професура і високопосадовці бібліотек. Нас дивилися звичайні люди.

Я їздила глибокими селами, такими, де люди не пускали дітей до школи, бо вулицями ходили вовки (а все через те, що було розпродано мисливські угіддя і в лісі порушився природний баланс). Коли я туди заїжджала, до мене виходили люди наче з фільму «Кін-дза-дза!». Проте вони знали про 1+1. Я вважаю, що то були розумні люди. Люди, яким ми звичайною довірливою мовою пояснювали складні речі.

Мені здається, що потім певна частина людей могла трохи отупіти через перенасичення довірливої, але неякісної інформації. Сьогодні так само є запит на таку розмову з довірою. І його міг би задовольнити суспільний мовник. Однак усе починається з освіти. Якщо ми не дамо людям знань, не навчимо розрізняти інформацію і не навернемо їх до читання, то нічого не вийде.

Зараз я багато їжджу Полтавщиною і бачу тенденцію, що в села виїздять із Києва. Іноземці, випускники столичних ВНЗ. Вони навчають дітей англійської, несуть культурні проекти і самі навчаються в людей.
Я не проти розваг і якісно зроблених гарних шоу без матюків, голих задів і дешевих жартів. Але коли ми перетворюємо нормальне людське життя на кліп, то воно й фальшиво відгукується. Люди перестають серйозно сприймати і себе.

Зараз люди в селах збирають цілі автобуси, щоб поїхати на шоу і, як вони кажуть, захистити себе. Бо журналісти відшукують по селах історії про гвалтування неповнолітніх і витягують тих героїв на шоу. А все село з одного і іншого боку потім їде на телебачення, як на заклання, а згодом жаліється, що над ними там насміялися.

Я хочу змусити мовників і виробників такого контенту грати за правилами, щоби вони принаймні захищали тих людей, які потрапляють на ефір. А мовники навпаки кажуть, що вони хотіли показати вчинками людей, що так робити не добре. Людське життя перекручується в м’ясорубці. Ніякої звідси моралі аудиторія не виносить. Це підміна понять і життя.

Коли ти сидиш і просто розмовляєш з людиною, то говори з нею так, ніби більше нічого на світі, крім її історії, не існує. Дивися на неї так, щоб вона не бачила, що ти чекаєш на команду про інше питання. Людина ж це розуміє і збивається. А ви ж хочете, щоб вона засяяла і говорила з вами, як з останньою інстанцією. Світ має зупинитися.

У мене якось була бабуся Катя, яка вперше за життя виїхала взагалі з села. Вона вперше була в місті, бо ми попросили її розказати про свою історію всиновлення і як вона відшукала справжню маму дитини.

Усе це можливо і зараз. Просто не витрачайте стояння в черзі просто так. Витратьте стояння на споглядання і спілкування з людиною. Ви не уявляєте, які ви речі може дізнатися про людину (такі, які ви досі для себе не аналізували) і як це вам допоможе далі у вашій розмові. Без розмови нічого не буде. Це найцінніше, що буває, але цього треба вчитися.

Коли людина розмовляє із вами надто довго і починає розкриватися і давати вам дуже глибинні деталі, ви маєте внутрішньо увімкнути червону лампочку. Бо є речі, які ніколи не можна використовувати в своїй роботі. Є інформація, яка має залишитися при вас і нікуди більше не йти.

Я не готую сценарії. Я дивлюся на людину, яка дає незважаючи ні на що якийсь позитивний посил, вона рівно дихає і йде. Я намагаюся перед ефіром поговорити з людиною, почитати щось про неї. Байдуже, який вік людини, стать, звідки вона. Усі люди однакові: вони хочуть бути почутими і щоб їх поважали. Буває навіть, що я запрошую на ефір людину, яку бачила один раз, і просто починаю із нею говорити.

Раджу вам кожного дня проводити у цьому пізнанні людської природи, але маючи при собі табу: ніколи-ніколи не зраджувати людину, яка тобі відкрилася.

Найстрашніше можна показувати делікатно. Не треба роздягати ту згвалтовану дитину і розпитувати її про всі подробиці. Треба делікатно добирати слова і вміти поставити запитання.

Але люди звикли до цієї брутальності й перестали поважати тих, кого їм показують з екрану. Вони вже дивляться ті шоу із певним цинізмом, сміються над героєм і принижують його так само, як це робить ведучий. Зло яскраве.

Мені доводилося говорити зі страшними людьми: і з убивцями, і з гвалтівниками. Але я не вважала, що можу принижувати своїх візаві, я дозволяла їм розповісти про себе так, щоби людям самим було очевидно те, що вони зробили.

Були випадки, що я знала, що людина мене обманює, і ми провели цю передачу так, щоби люди побачили людину у її слабкості. Бо ця людина жива, вона намагається щось виправити, але в неї не виходить. Їй можна поспівчувати, бо ми не можемо навернути її на правильний шлях. Людина живе поряд із нами і заслуговує на людське ставлення і поміч.

Джерело “Телекритика“