Ольга Герасим’юк про особливості реформування Суспільного ТБ, інформаційну агресію РФ та правила соціальної журналістики на зустрічі із слухачами Школі журналістики газети «День»

Ольга Герасим’юк — перший заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, ведуча програми «Подорожні» на «UA: Перший». В її біографії — величезний досвід у сфері журналістики, зокрема — соціальної, а також нетривала політична кар’єра. Крім того, пані Ольга на волонтерських засадах опікується створенням суспільного мовлення в Україні.

На початку зустрічі вона привітала слухачів з тим, що вони — у Школі журналістики газети «День». Адже газету пані Ольга знає ще від самого заснування. За її словами, всі, хто якось перетнувся з «Днем» — професійно чи по-людськи, отримують на собі «знак», який абсолютно змінює стилістику їхньої поведінки: «День» — це астероїд осмислення. Ніби ти зіткнувся з астероїдом і змінив свій хаотичний маршрут». Також вона зазначила, що для того, аби якось допомогти країні — треба створювати якісну журналістику, про яку «День» говорить роками, без якої, за словами пані Ольги, наша держава неможлива. «Якісна журналістика, — зазначає Герасим’юк, — це глибокий аналіз на підставі ґрунтовних знань та порівняння серйозних джерел, які добуваються не з якоїсь сторінки в Інтернеті».

Гостю студентам представила головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА:
«Є все-таки люди, у яких рівень і смак тримаються на абсолютній висоті, хоч би що там відбувалося. Оля своїм великим життєлюбством та інтересом до людей робить неймовірну справу на «UA: Перший». Навіть ці історії з «Подорожніми». Ніхто так не вміє спілкуватися з людьми, ніхто не бачить їх ізсередини. Олі вдається зробити так, що кожна, на перший погляд непримітна людина стає просто грандіозною, яскравою постаттю. Для цього треба мати особливий погляд, треба бути зарядженою любов’ю до людей і вміти роздивлятися глибину».

ПРО «КУХНЮ» НАЦРАДИ

Анна ГОЛIШЕВСЬКА, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Цими днями виповнюється два роки роботи Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Що, на вашу думку, вдалося Нацраді як державному регулятору інформпростору за цей час, а що — ні?

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК:

— Про існування Нацради українці взагалі дізналися лише за ці два роки. Такий регулятор існує в кожній країні, він надає можливість рівного доступу всім гравцям на ринку до мовлення. Ми все зробили для того, щоб відкрити роботу Нацради для суспільства. У нас є сторінка у Facebook, є сайт, який, до речі, зараз модернізується. Ми зробили так, щоб усі могли звертатися до нас зі скаргами та пропозиціями. Зрештою, коли ще засідання такого важливого регулятора транслювалися наживо в Інтернеті. До нас може прийти кожен журналіст, представники громадськості і стежити за перебігом засідання. Цю відкритість та прозорість я вважаю серйозним здобутком.

Наше гасло — дерегуляція. Нацрада не може вказувати, які передачі, фільми, шоу показувати каналам, а які — ні. Ми не втручаємося в редакційну політику радіо і ТБ. Але зобов’язані координувати їхню роботу. Крім того, Нацрада заявила про себе на міжнародному рівні. Наприклад, ми активно беремо участь в EPRA (European Platform of Regulatory Authorities) — це міжнародна платформа регуляторів влади. Всі країни з’їжджаються й обговорюють стандарти, спільні проблеми, розповідають про себе, про захист інформаційної безпеки. Наприклад, міжнародна спільнота має до нас претензії щодо обмеження російського контенту — ніби це є порушенням свободи слова. Нам, до речі, доводиться ретельно і тонко пояснювати, що між цими речами в даному разі немає нічого спільного. Те, що ми обмежуємо, порушує наше законодавство, нашу безпеку, нашу Конституцію, Європейську конвенцію про транскордонне телебачення. Ми повинні й самі себе постійно контролювати, пам’ятати, що зараз іде війна…

Що нам не вдалося? Власне кажучи, мене це кожен день пригнічує. Ідеш на роботу й розумієш, що мав справу з конкретним прикладом порушення інфобезпеки в ефірі. Але на це не можеш прореагувати, бо ми з вами європейці та демократи. Ми повинні це робити в законний спосіб: знайти хоч один пункт у законодавстві, за яким ми можемо притягати до відповідальності. Проте Нацрада часто не наділена такими повноваженнями. Тому сьогодні актуальним є питання законодавчих змін у сфері інформаційного простору.

КОЛИ КРАЇНА МАТИМЕ СУСПІЛЬНЕ ТБ?

Марина БАРБА, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:

— Зараз Україна стоїть на шляху створення суспільного мовлення. Однак цей процес просувається дуже повільно. Як змінити ситуацію?

О. Г.: — Ми йшли до створення суспільного ТБ 18 років. Це — виклик часу. До того Україна повинна була виконати завдання перед Радою Європи — створити суспільний мовник. Фактично, коли почалася Революція Гідності, цей процес пішов швидше. Саме тоді проголосували за його створення. Це була величезна перемога, яку Європа дуже вітала. Але ми вибрали найскладніший шлях. В інших країнах суспільне мовлення роблять з нуля. В Україні його створюють на базі державного — «УТ-1». Канал має величезне покриття, і це шалений плюс. Але ж і наповнення має бути якісним. «Розворушити» цю величезну й неповоротку «машину» «Першого Національного» було дуже нелегко. Тут багато є чинників. По-перше, досі не створено акціонерного товариства. По-друге, це шалений тиск на мовника, вороже ставлення з боку місцевих «еліт». Я була просто вражена цілеспрямованою атакою на керівника НТКУ Зураба Аласанію, зокрема тим, що ця атака пішла з лав Національної спілки журналістів України. Ця атака має під собою дуже багато речей. Я не думаю, що там обходиться без певних політиків. Розумієте, до місцевих «князьків» нарешті дійшло, що політика суспільного мовлення — це повна незалежність. В ефірі не буде тих програм, які потрібні партіям, певним групам впливу… Коли це стало зрозуміло, то «атака» стала ще сильнішою. Та ще й руками НСЖУ, до якої належу і я, і Лариса Івшина. Виявляється, у НСЖУ працюють такі собі «апаратники», тому організація, яка б мала захищати, — атакує. На жаль, у нас немає в країні іншої медійної спілки, яка могла би об’єднати журналістів. Якісь грантові проекти існують, але в їхній основі часто немає смислового та ціннісного стержня. Коли ж говорити про суспільне ТБ, то поки що каналу не все вдається, але я в нього вірю. Суспільне мовлення має стати якісною альтернативою центральним каналам. На обласних ТРК також дуже сильний спротив, бо люди працюють там все життя й не хочуть жодних змін, а тут хтось приходить і каже: «Треба, щоб все було інакше». Ніхто ж не збирається нікого виганяти. Ясна річ, треба брати на роботу молодь, яка буде працювати — це нове бачення. Але й залишити тих людей, які якісно працюють. Молодість минає, а досвід накопичується лише з роками. Потрібен баланс.

«СПІВПРАЦЮВАТИ З ВОРОГОМ НЕ МОЖНА. КРАПКА»

Христина ПЕТРЕНКО, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:

— Не вщухають дискусії щодо сайта «Миротворець», де були опубліковані особисті дані журналістів, які акредитувалися в так званих ДНР та ЛНР. Яка ваша позиція стосовно цього?

О. Г.: — Я перенесла б це питання в різні площини. Я проти того, щоб персональні дані будь-кого були передані відкритому загалу, тому що це — небезпека, яку ми передбачити не можемо. Тому що потім прийдуть до когось, підстережуть, украдуть дитину… Чи вб’ють. Для мене це абсолютно неприйнятно. Є межі.

Друге питання: чи потрібно нам стільки акредитованих журналістів, скільки є в тому списку, і хто вони такі? Їх там, здається, сімсот осіб. Якщо так, то тоді кожен на вулиці — чоловік, жінка, дитина має знати, що в тому регіоні відбувається, що відчувають люди, що вони думають. У нас натомість повне нерозуміння. Я не бачу класних матеріалів від «тієї сторони». Де ті всі акредитовані, я не знаю. Чи варто співпрацювати з ворогом задля отримання інформації? Я вважаю, що співпрацювати з ворогом не можна в жодному разі. Крапка. Інформацію можна добувати, придумувати шляхи, можливості, брати до уваги досвід усіх журналістів, які працюють у гарячих точках, вчитися цього і добувати інформацію. Журналістика — професія смертельна. Про це треба знати. Нагадаю вам про Тараса Процюка. Він об’їздив усі війни світу. Його камера знімала жахи по всій планеті. Завдяки його зйомкам люди знали, що відбувається на фронтах, що відбувається з мирними людьми. Він знав, що кожного разу їде на смерть. Востаннє, коли вирушав у відрядження, відчував це і вперше вагався. До речі, про нього багато хто вже забув. Я б хотіла, щоб ви це ім’я пам’ятали. Такою якісною має бути робота нашого журналіста на війні, а не просто сімсот осіб — і майже цілковита відсутність матеріалів.

«У КОЖНІЙ ЛЮДИНІ МОЖНА ВІДКРИТИ ВСЕСВІТ»

Марія МАТЯЖ, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Яка роль вашого проекту «Подорожні»? Як знайти певну людину, правильно розповісти її історію — чи мають журналісти залишатися відстороненими, чи мають співпереживати разом зі своїм героєм?

О. Г.: — Соціальна журналістика — для мене найголовніша тема. Тому що це життя, а ціннішого за нього немає нічого. От починаєш говорити з людиною будь-якої освіти, ти все одно можеш відкрити цілий всесвіт. Коли ти відкриваєш людину в програмі — можна зробити справді неймовірну річ, яку не пропишеш у сценарії. Ти завчасно не дізнаєшся, про що треба буде запитати героя в певний момент. Ти сам мусиш «влізти» йому в душу. Сидіти і розмовляти з людиною, ніби вона остання — в цьому світі, і ти більше ні з ким не поговориш… Коли герой розуміє, що твої очі тільки на нього й дивляться, — відкриється. Кожен з нас потребує, щоб його послухали. У «Подорожніх», наприклад, у мене такий принцип: гості — це люди, з якими мені «по дорозі». І не лише мені, а й тим, хто мене слухає, моїй аудиторії, моїм однодумцям. Крім того, мені цікаво розмовляти з зовсім молодими людьми, бо вони якось по-іншому мислять. Є якась прірва між поколіннями, дуже цікаво її «перескочити». І одна з моїх таких амбітних цілей — зробити програму із зовсім молодою людиною. Поки що у мене рекорд — 18 років.

«СТОВБУР НАШОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ — ГАЗЕТА «День»

Христина СОЛТИС, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Журналістику часто називають «четвертою владою», і це, як відомо, покладає на медійників відповідальність. Разом вони можуть зробити дуже багато, але, на жаль, їм бракує єдності, солідарності. Якщо взяти газету «День», то бачимо «Дерево ініціатив», але часто ці ініціативи не знаходили підтримки в інших ЗМI. Чому так трапляється?

О. Г.: — Це те, про що ми завжди говоримо — відсутність якісної журналістики, яка забезпечила б існування і суспільства, і держави. Солідарність там, де є однодумці. Можуть бути різні думки, але має бути одна дорога, якою йдуть ці люди і будують свою країну. Тобто спільна смислова платформа. Журналісти будуть солідарні тоді, коли вони матимуть стрижень, принципи журналістики. Це такий собі «моральний кодекс», правила, які виконують усі: чи то вони працюють на ліберальному фронті, чи вони є консерваторами. Мене дуже засмучує, що після Революції Гідності, яку всьому світу показували наші колеги, котрі безстрашно рвалися туди… довіра до них впала. Коли вимірювали, до кого в країні найбільша недовіра, то виявилося, що до журналістів. Були суди, були різні правоохоронні органи, але в лідерах — журналісти, і це страшно.

Чому ініціативи «Дня» не підтримуються? У них є смисли, вони в «дереві». Вони не просто валяються, наче окремі яблука, вони утворюють крону. А для того щоб підтримувати, треба розуміти. Бо це не просто дерево, посаджене в ті роки, про які нас змусили забути, а це яблука, які завтра впадуть. Є стовбур в українському інформаційному просторі — газета «День». А медіаосвіта, медіаграмотність потрібні не тільки аудиторії, щоб розуміти, що їм показують, а й журналістам, щоб вони розуміли, що тримають в руках.

«НЕ МЕДІАРИНОК, А БАЗАР»

Ольга КУДЕРЯВЕЦЬ, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Сьогодні «Громадське ТБ» постійно перебуває в центрі скандалів. Скажіть, будь ласка, як ви вважаєте, що відбувається зараз з «Громадським» — чи це є проблема тільки «Громадського», чи це взагалі синдром української журналістики?

О. Г.: — У мене до «Громадського» є багато суто професійних питань. Мені здається, що їм потрібно підвищувати стандарти й рівень ведення програм та підготовки до розмови з людьми. Що відбувається з їхнім розподілом грошей — це окрема справа, в яку неприємно навіть вникати. Я не можу підтримувати чиюсь сторону, але це само по собі дуже сильно б’є по іміджу таких проектів. Мені здається, що це неповага насамперед до аудиторії. Ця ситуація відображає не медіаринок, а базар. Це дуже неприємно і ніяк не додає якості журналістиці. Я вже говорила, що виступаю за суспільний мовник, який, можливо, впорядкує ситуацію. Суть суспільного — в тому, що воно нікому не належить, не працює на жодного олігарха, партію чи владну структуру. Воно перебуває під контролем наглядової ради, яка представлена громадськістю. Суспільне мовлення має обслуговувати інтереси тільки глядачів: пенсіонер повинен побачити те, що його цікавить; дитина має бути забезпечена мультиками, дитячими фільмами та програмами; різні меншини мають отримати свої програми, також там має бути присутня наука. Це все відсутнє на комерційних каналах. Суспільне повинне забезпечити нам культурне середовище.

«ЖУРНАЛІСТИ В ПАРЛАМЕНТІ ВИКЛИКАЮТЬ У МЕНЕ СЕРЙОЗНИЙ СКЕПСИС»

Олена КУРЕНКОВА, абітурієнтка Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

— Чому, на вашу думку, зараз чимало журналістів ідуть у політику — який від них рівень ККД?

О. Г.: — У кожного, напевно, є якісь свої мотиви, і нам варто дивитись на це з того, що вони роблять у політиці. Я свого часу пішла в політику несподівано для себе. Була помаранчева революція, ми думали, що зможемо зробити все, про що знімали сюжети, розповідали в новинах… зрештою — мріяли. У мене з’явилась така можливість піти і спробувати себе. Не можу сказати, що шкодую про це, бо я отримала новий колосальний досвід, набила собі лоба. Виборола важливу нішу — займалася міжнародною політикою, представляла Україну в ПАРЄ, знайшла себе в цій діяльності. Але з полегкістю завершила це. І щиро відпустила політику. Тепер добре знаю ізсередини все, що там відбувається, і це тільки зміцнює мене в роботі, бо я не вірю дуже багатьом речам, у які вірять пересічні люди. Мені треба навчити людей розбиратися в цьому. Є багато журналістів, які залишили професійну діяльність і почали займатися політикою. Ви повинні самі оцінювати, як вони працюють, чи це балаканина, чи певні політичні «дивіденди» і «бонуси». За що? А загалом, журналісти в парламенті викликають у мене серйозний скепсис.

Джерело “День

Подати запит
на публічну інформацію
Детальніше