Ольга Герасим’юк: Замість воєн на мовному ґрунті треба організувати все життя так, щоби суть закону була зрозуміла й тому прийнятна для кожного
Обслуговування українською: якщо не роз’яснимо ми, «роз’яснить» ворог
16 січня 2021 року. Більшість громадян називають уже цю дату історичною, адже мовою сфери обслуговування в Україні на рівні законодавства стала українська. Утім, багато хто цього не сприймає. І переважно, не скільки тому, що ці люди налаштовані вороже щодо всього українського (хоча і таких вистачає), стільки тому, що вважають, нібито їм заборонять користуватися російською (угорською, китайською, албанською тощо), що їхні права утискають і принижують.
От вам трійка обурливих коментарів користувачів соцмереж (мовою оригіналу):
1. «Дискриминация русского языка и русскоговорящего населения Украины только сделают ситуацию в Украине более напряженной. Новый мовний закон – это геноцид русскоязычных граждан страны».
2. «Я не совсем понимаю, почему украинизация проводится в принудительном ключе. Ведь это только больше разделяет украинцев. Русскоговорящие начинают ненавидеть украинский язык за то, что их принуждают общаться на нем».
3. «Конституция Украины защищает права русского языка на всей территории страны! Конституция – это Основной закон! Нужно добивать в судебном порядке эти «непонятные постановления», которые ущемляют русский язык во всех сферах жизнедеятельности на территории Украины!»
Чому же вони не хочуть бачити, що дія закону аж ніяк не поширюється на сферу приватного спілкування? Що про жодну «примусову українізацію» або примусове вивчення української мови, так само як про обов’язкове вживання української мови – жодним чином не йдеться. Закон зобов’язує говорити українською лише тих, хто обслуговує, а не клієнта. Ба більше того, в законі чорним по білому написано: на прохання клієнта, його персональне обслуговування може здійснюватися іншою мовою, прийнятною для сторін.
Схоже, причина в тому, що і тоді, коли приймався закон, і тепер, коли деякі норми документу набули сили, комунікація з населенням була недостатньою. Не всі розуміють, що саме відбулося 16 січня. Або не хочуть розуміти?
Наш ворог цим всім активно користається: російська делегація в ПАРЄ ініціює дебати щодо мовного питання в Україні. «… в Україні проходить цілеспрямована агресивна кампанія проти російської мови», – йдеться у листі заступника голови Держдуми РФ Петра Толстого голові ПАРЄ Хендрику Дамсу від 20.01.21.
То що, вся ця наша публіка вірить очевидній брехні Толстого? А чому не нам?
Відтак ми поцікавились в експертів, що вони думають з цього приводу:
1. Як заспокоїти, як переконати, нарешті, певну частину громадян, що їхні права насправді ніхто не обмежує? Зрештою, хто це повинен робити, і як?
2. Чи варто очікувати якихось соціально-політичних напружень, особливо в східних та південних регіонах (в тому ж Харкові, Одесі). Як там іде процес?
Ольга Герасим’юк: Замість воєн на мовному ґрунті треба організувати все життя так, щоби суть закону була зрозуміла й тому прийнятна для кожного
Ольга Герасим’юк, українська журналістка, голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення:
«Наша вже звична «народна» гра полягає в тому, що ми постійно лементуємо двічі: перший раз – щоби влада ухвалила той чи інший закон, другий – що влада ухвалила, але нічого не робить, щоб його виконували. Об‘єкт один – влада.
Мовний закон – поготів є чудовою козирною картою усіх часів, усіх політиків. Питання ніхто ще навіть не спробував зсунути з місця, крім демагогії і самопіару деяких записних «патріотів» – бо воно завжди згодиться для боротьби, для війни, воно – та сама граната в руках мавпи…
Я хотіла би нагадати, що в країні є інституції, зокрема й мовні, які були би зобов‘язані, щойно ухвалено закон, почати регулярну, терплячу, детальну роботу для його популяризації, роз‘яснення, навчання, просвітницької роботи, роботи в різних сферах вживання мови – і в різних колах. У нас є громадські організації, що позиціонують себе як культурні й просвітницькі, у нас є в усіх сферах керівники, є заклади й осередки різних мов і культур нашої різноманітної країни, є письменники й нібито лідери думок, є Мінкульт зрештою… Є ціле суспільство, де замість воєн на мовному грунті треба організувати все життя так, щоби суть закону була зрозуміла й тому прийнятна для кожного.
Ті, хто «проти» – чомусь завжди готові. І можна було очікувати, що в похід підуть радикали з обох боків, потрусять усіх отрутою злоби й протистояння, в хід запустять ботоферми, які будуть в кожну дискусію підсипати образ, викликати агресію… Так і відбувається зараз – і дехто навіть зопалу, говорячи українською, переводить свої клавіатури на російську на знак якогось мовчазного протесту проти образ, які чують на свою адресу російськомовні громадяни-друзі. Відповідно такі самі образи лунають і до україномовних – і там відбувається навпаки. Всі, виходить, хороші люди- але всі кинулися протестувати один проти одного. В цьому гармидері не розбереш уже, де чия нога й чиї де стирчать вуха…
І маю сказати з власного досвіду, що так звані «російськомовні продавчині», яких нібито зараз будуть дискримінувати – це звичайні україномовні трудівники різних сервісів, які чомусь вважають (я це давно помітила), що всім клієнтам треба спершу відповісти російською, а вже потім, як почують україномовне звертання, можуть перейти «на мову». Куди би я не подзвонила – в фітнесклуб, в салон краси, в рецепцію лікарні, в хімчистку, в садове господарство, в службу прочистки каналізаціі… спробуйте! Завжди почуєш «здравствуйте». (Винятки є, звісно. І, звісно, є також ті, хто робить таке принципово) Якось я спитала в полтавському ресторані, де всі в вишиванках: «вибачте, я можу поцікавитися – а чому ви, позиціонуючись як ресторан національної кухні, говорите не по-українськи? Я була в різних національних ресторанах – у Львові в єврейському дівчата вітали мене «шолом», в грузинському казали «гамарджоба», а ви чого?» Знічена офіціантка сказала: «та клієнти вимагають, кажуть, що не розуміють…» і почервоніла…
Я думаю, що так таки так, але й трішечки не так, як казав відомий літературний герой… Це все можна пояснити повною відсутністю нормальної роботи в суспільстві з питаннями гуманітарними, з бажанням порозумітися, з необхідністю бути одне до одного чуйними, з тим, що перемігши в революції, яка зробила нас нацією – дала відчуття українськості, про що говорили всі, незалежно від того, якою мовою говорили – ми далі знову сіли ждати ждаників. І мовне питання лишилося тою рушницею, яку повісили красиво в першому акті на стіну – і воно має вистрілити.
Так протягом останніх років траплялося не раз. Так стався Донбас і Крим. Так сталася війна. І це нічому нас не навчило все одно.
Зараз ми знову в витку боротьби й, вознісши догори руки, стенаємо: владо! Чому ти нічого не зробила, щоби ми свідомо й спокійно підійшли до 16 січня? Чому ти не штрафуєш нас, не саджаєш, чому не змушуєш, чому ми напали одне на одного, чому нами крутять політики, на яких ми молимося, чому?
До речі, – чому медіа лише роздмухують і розносять звістки про скандали навколо мови? А вони щось хоч трохи зробили, щоби і суть закону була зрозуміла, адже там нічого немає про дискримінацію, і люди не перестали поважати одне одного, й почали вчитися, читати, слухати, любити ближнього?
Моя відповідь – наша незрілість суспільна всьому причиною.
І якби мене спитали, що з цим робити, я би сказала – кожен із нас повинен сам навчитись і навчити того, хто поряд, що досить бійок – час ставати людиною розумною, інтелігентною, час робити кожному цю роботу».
Джерело Укрінформ
