«Росія вкрала в мене роботу і забирає в українців життя» – про українських медійників у Німеччині – у проєкті Національної ради «Медійне серце України» - Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення

«Росія вкрала в мене роботу і забирає в українців життя» – про українських медійників у Німеччині – у проєкті Національної ради «Медійне серце України»

З 24 лютого 2022 року за кордоном України опинилися сотні медійниць і медійників. Без роботи, без дому, часто без коштів на життя, у суспільствах, отруєних російською пропагандою, які не усвідомлюють, що таке війна. Як живуть і борються з рашистською дезінформацією наші журналісти за кордоном – нова історія про інформаційний спротив українських медійніків  проєкту «Media Heart of Ukraine».

Юлія Козиряцька – українська журналістка, до повномасштабного вторгнення працювала над документальним серіалом «Я лікар» про українських лікарів, реформу та зміни в медичній сфері загалом. Проєкт був на етапі постпродакшену, і вже з’явився час на відпочинок. Юлія 16 лютого поїхала до Шрі-Ланки і мала повернутися за 10 днів. Вона не вірила, що росія зважиться на повномасштабне вторгнення, думала, що риторика й усі закиди путіна обмежаться черговою ескалацією на Донбасі, не допускала можливості бомбардування Києва. Юлія, як і багато хто, помилялася. Російський диктатор зруйнував мирне життя українців.

Перші дні повномасштабної війни на курорті мимоволі

Новину про російське вторгнення медійниця почула на Шрі-Ланці раніше за своїх батьків у Запоріжжі. Різниця в часі між Коломбо і Києвом – три з половиною години, родичі в Україні ще спали. Юлія відразу подзвонила і розбудила батька. З 24-го лютого її життя перетворилося на суцільне пекло в райському місці.

«Я не знаю, як це описати по-іншому. Я сиділа цілодобово й моніторила новини, передавала інформацію в Україну батькам. І все це на березі океану, який тебе не тільки не радує, а навпаки дратує, ніби це він винен у тому, що ти не в Україні», – пригадує вона.

Перебуваючи за кордоном та оцінюючи людей відсторонено, розповідає Юлія, здавалося, що вони в такій паніці й шоці, що їм важко сприймати важливу інформацію. Також було дуже багато фейків і дезінформації від росіян, які намагалися створити хаос і паніку. Вона добре пам’ятає перші хвилини війни, коли з’явилася інформація, що російський десант висадився в Одесі, хоча це була неправда. Українка вирішила для себе стати інформаційним фільтром для батьків, аби повідомляти, що робити, куди рухатися тощо.

Водночас, застрягши в іншій країні, журналістка не сиділа склавши руки. Разом із іншими українцями, що перебували на Шрі-Ланці, організовувала мітинги, намагалася й там достукатися до преси і місцевих людей, щоб розказати правду про те, що росія обстрілює всю Україну, що війна триває вже давно, що це  вже повномасштабне вторгнення тощо.  Юлія монтувала онлайн- відео для російської аудиторії. То були часи, коли українці думали, що до росіян можна достукатися, що вони зупинять війну. Так вона прожила тиждень. Але треба було рухатися далі. Юлія мала зрозуміти, чи повертатися їй в Україну і як? Чи залишатися за кордоном? До проблем додалися психологічні негаразди. Юлія опинилася в глибокій депресії, почала приймати антидепресанти. Після консультації у психотерапевта вирішила поїхати в Німеччину до родичів.  Так вона опинилася в селі Сайг за 60 км від Швейцарії.

Німеччина країна з почуттям провини перед росіянами

 У Німеччині українка побачила наслідки російської пропаганди. Рашистські дезінформатори активно працювали в європейській країні. Наприклад, телеканал RT тут вимкнули тільки у лютому 2022 року. Крім того, у країні дуже багато так званих «російських німців», які заселилися після закінчення Другої світової війни. Вони безперервно агітували за росію, активно просували ідею правонаступництва радянського союзу, підтримували «політику провини» німців перед росіянами.

Водночас німці дуже мало знали правду про саму росію. Наприклад, коли Юлія розповідала, що у 23 відсотків росіян немає доступу до каналізації, і це дані не зарубіжних ЗМІ, а їхнього пропагандистського Росстату, на неї дивилися з величезним подивом. Німці уявлення не мали про історичні відносини України з росією, сприймали обидві країни як «один народ». І війну, яка тривала вже 8 років, вони трактували на кшталт того, що «щось у родині не поділили». Знання німців про нашу країну були вельми далекими від реальності.

Юлія розповідає: «Наприклад, моїй сестрі німецькі однокласники запропонували піти в Макдональдс, бо ж вона нібито його ніколи не бачила. Я мільйон разів показувала нашу «Дію», Монобанк тощо і розповідала, що життя в Україні дуже діджиталізоване, навіть більше ніж в Німеччині. Я можу на сто відсотків запевнити, люди дивувалися».

Європу здивували й українські біженці. Німецьке суспільство не очікувало побачити серед них стільки освічених громадян, які знають мови або швидко їх вивчають, працюють, дуже конкурентоздатні, мають дорогі машини тощо.

Німці були шоковані початком повномасштабної війни. Тема України не сходила зі шпальт газет та інтернет-видань. І якщо спочатку це були в основному новини, то далі з’явилася аналітика. Німецькі журналісти намагалися пояснити своїй аудиторії, що відбувається, яке підґрунтя цієї війни, хто такий путін насправді тощо. Німецькі наративи змінилися, бо ЗСУ,  тероборона, наші дипломати, всі українці показали, що Україна не збирається здаватися й дала рішучу відсіч рашистам. Багато означала та змінила загальну риторику промова Штайнмаєра після того, як він посидів у підвалі в Україні під час бомбардування. Ставлення до України змінилося й після підриву Північного потоку-2. «Якщо раніше німці не погоджувалися з наданням Україні зброї, то потім просили вибачення перед Україною і погоджувалися, що вони теж «вигодували» путіна», каже Юлія.

Рашистська дезінформація в Німеччині про що брешуть росіяни?

Юлія виокремила три «улюблені» міфи російської пропаганди в Європі:

Міф перший.

Україна – плацдарм для війни НАТО проти росії. Про це постійно говорять переселенці з росії чи Казахстану, які народилися й виросли в Німеччині, але дивляться російське телебачення. Росіяни, що живуть тут роками, влаштовують мітинги із закликами, щоб НАТО перестало допомагати Україні. Водночас і українці виходять на мітинги проти росії, активно спілкуються з пресою тощо. Юля ділиться враженням: «Це, звичайно, такий сюр, коли росіянин, що живе в країні НАТО, їздить на німецькій машині водночас підтримує росію, виступає проти НАТО і кричить, що всі мають вчити російську мову, бо нею скоро будуть розмовляти всюди».

Міф другий.

«Ви ж однією мовою розмовляєте, можете порозумітися, ви ж один народ». Для розвінчання цього російського наративу українські медійники користуються особистими контактами і приватними розмовами. Це наша зброя, каже Юля: «Я неодноразово в компанії знайомих розповідала, що російська й українська різні мови, що, наприклад,  росіяни нас не розуміють, а ми розуміємо російську тільки тому, що вчили її в школі і, на жаль, привчені розмовляти здебільшого нею. Розповідаєш про Голодомор, колективізацію… Переконуєш,  що ми не один народ».

Міф третій

«Це тільки путін хоче воювати, росіяни такі ж нещасні й так само страждають від війни, як і українці». Цей наратив у головах європейців більше про нерозуміння контексту, і це шкідливий меседж для Європи. Кінець війни повʼязують зі смертю путіна. Багато європейців не розуміють, що війна розвʼязана ще й тому, що росіяни її підтримують. У Німеччині дивуються даним соціологічних досліджень «Левада центру», які засвідчують, що 76 відсотків росіян підтримують війну. Європейці в ці цифри не вірять, вони не розуміють, що таке російський імперіалізм і шовінізм, не розуміють, що путін може й не зупинитися.

Юлія для прикладу розказує: «Моя молодша сестра прийшла в школу, і на зустрічі для батьків, де я теж була присутня, на дошці висів такий плакат: два голуби, один – із прапором України, інший – з прапором росії. Меседж зрозумілий «мір во всьом мірє». І це було б чудово, якби було реально. Ми попросили прибрати цей плакат, бо це травмує дітей. Адміністрація німецької школи не хотіла образити дітей чи зачепити їх почуття, просто вони до кінця не розуміють, що собою являє росія, і яка це небезпека й для їхньої країни також».

Як українські медійники борються з російською пропагандою в Німеччині

Юлія, аби її почули більше європейців, намагається всю інформацію про війну в Україні постити англійською: «У мене є, можливо, 5 іноземних друзів, що точно читають мене. І я розумію, що це крапля в океані, але якщо вийде переконати одних, можливо, вони пояснять це ще комусь. Коли брала участь у проєкті Mediengeist, нам одну з лекцій щодо протидії дезінформації читав Онно Хансен Стажинський член експертної групи Європейської Комісії з питань протидії дезінформації та просування цифрової грамотності через освіту й навчання. На його думку, наразі ось ці особисті контакти, коли людина тобі довіряє, найкраще працюють проти дезінформації».

Навчаючись у проєкті про боротьбу з російською дезінформацією і пропагандою «Mediengeist», організованого Гете-інститутом за підтримки посольства ФРН в Україні, Юлія Козиряцька увійшла в тридцятку кращих. Вона слухала курси відомих експертів із Deutsche Welle, Європейської комісії, МЕТИ тощо. Медійниця каже, що найголовніше – це навчити людей працювати з інформацією. Мають бути освітні медійні проєкти, які і розважатимуть, і навчатимуть одночасно. У цьому контексті Юлія Козиряцька згадує «Телебачення Торонто»: «Розслідування Анатолія Остапенка з «Телебачення Торонто», який використовує методи OSINT для своїх розслідувань, гарний приклад.  Це робота з відкритими джерелами, тобто доступна кожному. Люди мають самостійно відмовитися від російського і розуміти, чому це важливо».

Українське мовлення в Німеччині

Українські біженці не перебувають в інформаційному вакуумі. Юлія промоніторила, де шукати новини. Так, дивитися можна телеканал ARD, слухати радіо COSMO. Там є програми українською мовою. Також абоненти німецького Deutsche Telekom отримали можливість дивитися телеканал українського іномовлення FREEДОМ.

У Німеччині багато читають, тому Юлія намагається писати для місцевих видань. Але це для неї нелегко: «Коли я починала займатися журналістикою 10 років тому, мріяла потрапити на війну. Мені здавалося, що це найважливіше, адже ти можеш розказувати світу про злочини, показати результати війни. Однак, коли в Україні почалася війна, я зрозуміла, що показувати і розповідати про війну в своїй країні, дотримуючись таких правил, як обʼєктивність, відстороненість, майже неможливо. Я, коли приїхала в Німеччину, писала матеріали для одного німецького видання, то мені сказали: треба менше емоцій. І я як редактор згодна і розумію це зауваження, але як в такій ситуації забути про те, що ти – громадянка країни, на яку напали, твоїх співгромадян убивають щодня, катують, ґвалтують, знищують інфраструктуру. Тобі важко бути беземоційним, бо це, хоч як пафосно звучить,  війна добра зі злом. Тому я не хочу бути військовим журналістом».

Нині Юлія Козиряцька працює над проєктом «Медіа під час війни». Це документальний серіал від кінокомпанії Film.ua. Завдання простежити, як змінювалася комунікація про російсько-українську війну всередині країни та за кордоном від початку війни. Протягом десяти серій українці розповідатимуть і про Марафон «Єдині новини», і про інфлюєнсерів, які реально стали інформаційними рупорами війни і збирають мільйони на допомогу армії, і про іноземних журналістів, що працюють в Україні, про фіксерів, про наших журналістів за кордоном, які стали чи не єдиними своєрідним містком між іноземними журналістами, які нічого не знали про Україну, та українськими реаліями.

Що далі?

Юлія вважає, що для Перемоги над росією потрібна зброя і світова підтримка. Останнє можуть забезпечити журналісти й дипломати, бо так чи інакше Україну підтримують уряди різних країн, тому що їхні громадяни вболівають за нас і не згодні зі злочинами рашистів. А щоб люди не забували, знали про це, відчували щось – їм треба розповідати правду й реальні історії: «Всі проєкти, новини, розмови з іноземцями нині мають значення. І я вважаю, що, наприклад, українці за кордоном повинні це робити. Мають влаштовувати мітинги, мають розповідати про війну в особистих розмовах, щоб про Україну продовжували говорити. Хоч я й не маю права цього стверджувати, бо я – журналіст насамперед, і слово «пропаганда» для мене – зло, але, думаю, нам потрібна контрпропаганда, спрямована на іноземців. Контрпропаганда в хорошому сенсі цього слова. Розповідати про культуру, про історію, про велич народу і його боротьбу за свої права, про мову».

Перебуваючи за кордоном, Юлія активно волонтерить і донатить. Збирає на бойову машину для батька, який на фронті. Надсилає гроші до фондів «Повернись живим» і Сергія Притули. Крім того, підтримує знайомих. «Я живу в готелі для переселенців, до нас постійно хтось приїжджає, потрібна допомога з перекладом, моя німецька вже більш-менш, то ми тут допомагаємо один одному. Жартуємо, що це вже діаспора», ­– каже Юлія.

Українська журналістка Юлія Козиряцька мріє повернутися в Україну і знімати документальні проєкти: «Я дуже хочу. Я дуже хочу знімати документальне кіно. У мене є величезний страх, що коли я повернуся, то не зможу цього зробити, бо буду далека від контексту. Із середини війну сприймаєш по-іншому. Росія вкрала в мене роботу, я не можу побачити батька, я не знаю, чим я буду займатися, і в цих умовах важко щось планувати. Проте я знаю, що це все тимчасово. Віримо в Залужного, Збройні сили України, а там будемо дивитися».

 

Подати запит
на публічну інформацію
Детальніше