Ольга Герасим’юк тим, хто не вірить у COVID: «Я – не вигадка» - Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення

Ольга Герасим’юк тим, хто не вірить у COVID: «Я – не вигадка»

Радіо Свобода у рубриці #МояІсторія розповідає історії людей, на життя яких вплинула пандемія коронавірусу COVID-19. Це – лікарі, які рятують життя і ризикують своїм; пацієнти, які борються із недугою; родичі тих, хто інфікувався і захворів; малі підприємці, які рятують свій бізнес чи навіть відкривають під час епідемії нові можливості.

В Україні станом на ранок 20 вересня, за даними РНБО, від початку пандемії коронавірус вразив 175 678 українців, 3557 померли, 77 512 – одужали.

Ольга Герасим’юк – відома українська журналістка та письменниця, а також колишня народна депутатка. Мабуть, найбільше її знають як ведучу однієї з українських телепрограм «Без табу». Нині вона очолює Національну раду з питань телебачення і радіомовлення. Герасим’юк, як і понад 175 тисяч українців, не оминула коронавірусна хвороба COVID-19. Де саме інфікувалася, вона не знає. Каже, що дотримувалась всіх рекомендацій ідеально, і «все одно це з нею сталося».

В інтерв’ю Радіо Свобода Ольга Герасим’юк каже, що хвороба багато чому її навчила особисто і допомогла зрозуміти, які уроки пандемія змусить людство засвоїти. Про це Радіо Свобода розповідає у рубриці #МояІсторія.

Коли ти лежиш, наче розчавлений, тобі просто дуже погано. Настільки погано, що ти розумієш, що краще, аби це закінчилось швидше. Саме такі думки в мене були. Особливо вночі.

Ліків ніяких від цієї хвороби немає. І коли ти лежиш у такому стані, ти розумієш, що ти не можеш випити пігулку, щоб тобі не боліло, чи щоб ти якось реанімувався.​

Як трансформувалося життя в самоізоляції?

Якщо хтось запитає, як це зі мною сталося, я відповім, що не знаю. Бо для того, щоб обмежити будь-які можливості інфікуватися, я зі своїми колегами в Національній раді зробили все. Ми повністю забезпечили соціальну дистанцію, роботу онлайн, організували все так, щоб наші ліцензіати могли тільки до дверей підійти і отримати документи чи подати. Словом, я дотримувалась усього ідеально, і все одно це зі мною сталося.

Коли я дізналась про свій діагноз, по-перше, всіх повідомила про це. Попросила, щоб всі стежили за своїм станом: якщо раптом буде температура, чи щось буде не так, щоб одразу били на сполох.

У себе вдома я закрилася в кімнаті. Забрала туди усі книжки, які думала, що прочитаю. Але скажу чесно, було не до того.

Хоча в цей час я все ж трохи працювала. Звичайно, я взяла лікарняний. Але операційну роботу я все ж здійснювала через комп’ютер, спілкувалась в Zoom і таке інше. Це вимагало дуже великих зусиль. Після якогось сеансу розмови я вже просто падала, бо вже не було сил.

Я весь час думала, чи не захворіє мій пес? Бо ніхто ж не знає, чи можуть інфікуватися тварини. Перепрошувала його постійно, даючи йому їжу здалеку.

«Ви – ні, але я – «ковідна»

Коли я одужала, я взяла невеличку відпустку, щоб поїхати на море. Їхала до Одеси, на наше море. Я зупинилась на заправці. Вдягла рукавички, маску і стояла, і чекала, поки заправлять мій автомобіль. І тут заскочили два веселі хлопці. Вони, мабуть, теж були у подорожі. Вони були без масок, без будь-яких інших засобів захисту. Стали поруч. Знаєте, як в нас люблять в чергах один над одним нависати і дихати у потилицю.

Вони мене не помітили, веселилися і навіть відштовхували мене трохи. Я їм просто кажу: «Панове, можна вас попросити? Ви так трішечки від мене відійдіть, на півтора метра». А вони у відповідь: «Та, ну, що ви? Ми не «ковідні».

«Ви – ні, але я – «ковідна», у відповідь кажу я. І вони разом одразу замовкли. Вони злякались – я бачила по очах. Але потім в них з’явилась недовіра, наче я брешу. А я кажу їм: «Правда, я можу вам довідку зараз показати».

Вони від мене відійшли, стали так здалеку, наче з-за кущів, і кажуть: «Та ні, це неправда. Це так лише пишуть».

Про стигму

Коли я вже це перенесла, і коли я з кимось про це говорю, хтось мені тихенько каже: «В мене теж було», або в когось іншого. Той отам лікується, а той – в такому стані. З’явилось потаємне життя так званих «ковідних». Чому? Напевне, через те, що наше суспільство не таке толерантне все ж таки.

Коли ти маєш цей діагноз, і коли ти звертаєшся до лікаря, аби, наприклад, зробити комп’ютерну томографію легень, то відчуваєш, що не дуже тебе там хочуть бачити. Мені кілька разів казали, що немає можливості, немає місця або ще чогось. Поки ти не розумієш, що тебе просто не хочуть там бачити.

Один з уроків, якому вчить COVID, – це розуміння, як відчувають себе люди, яких суспільство відсовує кудись подалі на узбіччя.

Нам зараз дуже бракує так званого «friendly» середовища для інфікованих. Це можна пояснити багатьма причинами: і тим, звідки ми вийшли, і тим, що ми живем у постмайданний і воєнний час. Є ось ця агресія, недовіра одне до одного, накручування політиками ситуації. Мені здається, що політики недостатньо свідомі того, що сьогодні треба не піаритись на роздачі костюмів чи якихось таких речах, а навпаки думати, як лікувати суспільство в усіх сенсах. ​

Про безвідповідальність людей

Коли я зараз бачу людей, які гуляють натовпами на вулицях, мені стає боляче. Люди не можуть погодитися з тим, що над їх свободою чиниться якесь насильство. Тому дехто розповідає, що це вигадки чиїсь. Але я не вигадка.

Після одужання я кожен десь спостерігаю за тим, що відбувається у нас в офісі. Щойно я бачу, як хтось заходить у ліфт компанією без засобів захисту на обличчі, я все ж говорю з цими людьми. Я не кричу на них, я їм просто розповідаю. Напевно, це справляє на перший погляд дивне враження, але це треба робити.​

«Ці два тижні мене змінили»

Я собі повторювала, що мушу побороти це, бо в мене є відповідальність перед людьми. І зрештою, я ще не завершила свої плани.

Скажу чесно, ці два тижні багато змінили в мені, хоча здавалося б я вже бачила дуже багато у своєму житті і можна було б вже заспокоїтися і сказати, що я вже повністю сформована.

Мабуть, ці ризики і виклики послав нам Бог, щоб ми зупинилися нарешті, і людство припинило само себе зжирати. Цей меседж я почула.

 

Сашко Шевченко

 

Джерело “Радіо Свобода

 

Подати запит
на публічну інформацію
Детальніше