Ольга Герасим’юк: Відчуваю, що контент українського телебачення буде змінюватися

Перший заступник голови Національної ради з питань телебачення та радіомовлення розповіла Ольга Герасим’юк розповіла про сучасне українське телебачення, про можливі зміни у його контенті та українські серіали.

Про це вона повідомила в програмі “Эхо Украины” з Матвієм Ганапольським.

– Що є зараз українське телебачення? Пропагандистське, більш розважальне, більш політичне, нейтральне, об’єктивне?

Зараз тяжко визначити за цією градацією, яку ви запропонували. Я би сказала, що наше телебачення сьогодні таке, яке треба приводити до ладу. Я не маю на увазі будувати йому якісь рамки, як воно має мовити. Але воно повинно зрозуміти сьогодні, хто є українське телебачення, після того, як його відлучили від російської груди. Тому що повністю весь телевізійний ринок був залежний не лише технічно, контентно, світогляд був там закладений. Тому сьогоднішній телевізійний ринок перебуває в такому… це такий киплячий бульйон, в якому має щось народитися.

– Але мені здається, що шок пройшов. Якось канали мовлять, все показують.

Я би не назвала це шоком. Це нормальна ситуація, коли люди постали перед розумінням того, що тепер ми повинні самі це зробити. Коли нам потрібно відбудувати школу, коли потрібно навчити журналістів, коли нам потрібно створити свою інституцію ведучий. Коли ми перестали шоу будувати на російських акторах. Тому що практично завжди була така умова. Відповідно, весь цей час ми не могли ростити своїх. Тому що – навіщо? Відповідно, режисура, сценарне мистецтво, все, що потрібно для шоу, наприклад, та і решта речей, я вже не кажу про ідеологію, – все це нам потрібно будувати наново. Безперечно, перші якісь етапи не обійшлися без взаємних образ, скандалів, санкцій, без вирішення якихось проблем у такий спосіб, базарний, я би сказала. На сьогодні я би сказала так, що після всього цього шоку ми раптом сіли… Я можу казати по своїй темі, яку я веду – це захист дітей від шкідливого контенту. Після цих бурхливих санкцій і покарань ми сіли і почали дивитися один одному в очі, незважаючи на те, який канал, належить якому олігарху, які впливи там відповідно на колективи справляє таке керівництво. Ми знайшли спосіб, де ми можемо раптом спокійно поговорити на професійні теми. І, можливо, це правильний крок. Цей шлях буде довший, ніж ми одразу ухвалили кодекс мовлення. Це було неможливо. Всі сиділи за столом і один на одного кричали. Тому що на ринку немає дружбу. Відповідно, менеджери один одного ненавидять і таке інше.

Але зараз ми взяли собі за правило невеликих кроків, малих справ. Давайте ми вирішимо тут – і ми підписали акт, як ми висвітлюємо питання сексуального насильства над дітьми. Весь ринок. Довго ми говорили, погодилися і підписали, крім одного каналу. Тепер ми перейшли до іншого – ми стали думати, оскільки була хвиля дуже тяжких повідомлень про самогубства, ми почали думати, як робити так, щоб це не викликало бажання повторити в тих аудиторіях, які схильні до цього. І це другий документ”.

– Коли були ці вибухи, вбивства і так далі… це чорне, що бачити не треба, воно лізе на екран. Що ви про це думаєте?

Це якраз те, про що ми говоримо 2,5 роки. Тому що ми настільки занизили больовий поріг у людей, що вони вже перестали звертати увагу на море крові. Вони на неї реагують, але вони вже не переживають це так, як нібито вони мали би. Для чого їм це показують? Тому що багато хто застосовує це виправдання, цей аргумент: якщо ми не покажемо аж так, якщо ми не покажемо, як він страждає, то ніхто не буде співчувати. Так от, навпаки. І це психологи відзначають, що чим більше ти показуєш страшного, чим більше ти показуєш трупи, насильство, воно затупляє. Людина дивиться вже на це: а знову десь когось вбили. Така реакція. Тому це хибне уявлення про те, що якщо не розкладеш кишки на цьому столі, то не будуть дивитися. Звичайно, аудиторію трішки привчили.

– Треба буде каналам сісти і за вашою допомогою, вашої нацради вирішити.

Хочу сказати, що не “колись”, а вже. Тому що якраз наступна тема, яку ми будемо розглядати в нашій робочій групі – це якраз питання цієї травматизації. Тому що ми крім того всього, що ми вже взагалі звикли до трупів, крові і такого іншого, ми ще і є суспільство, яке переживає війну. Кожен з нас – чи хтось є на фронті, чи в сім’ї є хтось на фронті, чи ти просто живеш у Києві і все це бачиш, навіть якщо ти намагаєшся на це не дивитися – ти травматизований все одно. І ця тема кровіщи на екрані, вона необхідна просто зараз. Якщо ми зараз крок не зробимо, ми не дійдемо…

– Чи буде змінюватися контент українського телебачення?

Я хотіла би пояснити, що я не регулюю контент. Я відчуваю, що буде. По-перше, буде більше власного виробництва. По-друге, знайдуться ті люди, які не знаходили собі застосування в нашому телебаченні, а вони талановиті. Теми знайдуться зовсім інші. Ми зосередилися зараз на собі. Трошки грошей, безперечно, треба. Я кажуть у нас на Полтавщині, “дешева рибка – погана юшка”. Тому, відповідно, на три копійки дуже хороший контент не зробиш. Але можна взяти таланти.

– Про українські серіали.

Я зараз залишу в стороні якість українських каналів. Бо в мене є що про це сказати. Але все ж таки вони почали з’являтися. І є розуміння того, що “на те нема ради”, що все одно це має статися. До речі, багато акторів, які раніше взагалі були в загоні, вони сьогодні вже почали отримувати головні ролі у нашому вітчизняному кіно. Як вони грають? Хоча і тут можу сказати, що вони вже вилюдніли. Тому що практика, яка у них була відсутня, вона зараз у них є. Поступово все повертається. Тому я думаю, що чим далі, тим більше. Нам треба, звичайно, і тут дещо зробити. Нам треба поміняти трошки мозок творців цих серіалів.

Справа в тому, що одне і те ж можна показати з різних культурних позицій. І тут вже потрібна освіта. Я про це кажу. Ви знаєте, цих людей можна, яких привчили жувати жвачку, яка була в ефірі, точно так же, якщо запропонувати інше меню, ви знаєте, попробують – смачне.

Люди хочуть бачити життя на екрані, хочуть бачити те, що їх цікавить, крім політики, крім того, що вони і так дуже багато мають. Вони хочуть, щоб поважали їхнє життя. Вони хочуть, щоб не просто над ними насміхалися, а щоб послухали, що вони думають про те, як вони себе почувають, як вони хочуть виховувати дітей, які мандрівки бувають. Вони хочуть цього. Я не тільки хочу сказати, що вони хочуть, щоб знати, що все добре. Вони хочуть знати, як є насправді: щоб було і так, і так.

Подати запит
на публічну інформацію
Детальніше